Полювання на зайця по снігу підхід відео. Полювання із укриття. Коли і де краще полювати

Серед великої кількостінайрізноманітніших варіантів полювання на зайців, полювання тропленням по пороші(по снігу, що тільки-но випав) стоїть майже на першому місці за популярністю у мисливців. Так, це спокійний і тихий процес лову, який дозволяє любителям природи відволіктися від міського шуму та вічної метушні мегаполісу.

Більше того, таке полювання – це чудова можливість залишитися наодинці з природою, спостерігаючи краси зимового лісу та вдихаючи чисте та свіже повітря. Цей спосіб полювання ідеально підходить для нових мисливців, для тих, хто ще не встиг придбати мисливським собакою- вірним другом кожного мисливця.

Зайця-русака виловити набагато простіше, ніж його побратима-біляка

Полювання на зайців тропленням і легке, і важке одночасно. Мисливець самостійно без собаки повинен знайти зайця слідами, в цьому і полягає основна складність цього виду полювання. Але не у кожного мисливця вперше виходить розгадати заячі «здвійки», «будівництва» і наблизиться до денного лежання трофею на відстань пострілу. Мисливець без достатнього досвіду може кілька годин блукати в лісі, намагаючись розгадати заячі головоломки, а залишитися без видобутку. Нічого страшного. Успіх у тропленні зайця по сніговому покриву прийде з досвідом. Але нижче наведено кілька порад, що дозволяють уникнути характерних помилок новачків. Зі статті читач дізнається про особливості троплення зайця по снігу, коли і за якої погоди найкраще полює, де знайти зайця та інші важливі порадита рекомендації, які дозволять швидше отримати довгоочікуваний трофей.

Гуляючи в зимовому лісі, ви, напевно, помічали багато слідів заячих, або, якщо говорити мовою досвідчених мисливців- "Малик". Якісь сліди були залишені минулої ночі, а якісь взагалі більше тижня тому. Розібратися, які зі слідів свіжі, а які давні, досить складно. Особливо якщо встановилася морозна ясна погода, а сніг не випадав більше тижня.

З цієї причини для полювання на зайців попаданням, краще дочекатися рясного снігопаду, який приховає старі сліди, на крайній випадок, відчутного шквалистого вітру, який так само запорошить давній малик. Особливо вдалим часом для полювання на зайців снігом буде день, коли всю ніч був снігопад, що закінчився вранці. Щоб у лісі залишилися лише найсвіжіші сліди.

Звертайте увагу на купи, молоді ялинки, звалені дерева – тут зайці люблять робити норки

Також у більшості випадків після снігопаду встановлюється досить тепла погода, і заєць залишається на лежанні тривалий час і може близько підпустити мисливця до себе. У мороз більшість зайців (бо дуже полохливі) зриваються миттєво, почувши чужинця здалеку.

Якщо снігу багато, то полює найкраще на лижах. Бо на розшифрування заячих слідів може піти цілий день. І, якщо на першого зайця мисливець витратив годину-дві, то йому неодмінно захочеться спіймати і другого, і третього (ось він – мисливський азарт!) А кілька годин лазити по кучугурах не кожному під силу. До того ж на лижах пересуватися набагато швидше, а за короткі зимові дні дорога кожна хвилинка.

Вирушати на полювання потрібно раніше, щоб на світанку бути вже на місці. Полювати на зайців попаданням найкраще почати на русака, тому що ця порода зайців менш хитра, ніж біляки. Зайці-біляки чудово петляють і залягають на дневку в якомусь у буреломі, до того ж сплять вони дуже чуйно і при найменшій небезпеці тікають у непролазну хащу. Русака виловити набагато простіше. Спочатку завдання мисливця – визначити, де сліди русака, а де біляка. Це зовсім не складно! Лапки у зайця-біляка більш округлі, і сліди виходять ширші, а у русака сліди вузькі та подовжені.

Ось так на снігу виглядають заячі сліди

У слідах розібралися, тепер починається найцікавіша частина полювання! Потрібно бути дуже уважним, інакше не зловити зайця!

Більшість мисливців розпочинають полювання з місця жирування зайця. До них відносяться осинники, дрібні чагарники, сади, тобто ті місця, де годувався зайчик цієї ночі. Це місце знайти просто – тут безліч слідів, які тягнуться від одного деревця до іншого. Можливо й так, що на одному жируванні харчуються кілька тварин.

Мисливець повинен обійти жирування навколо і знайти вихідне сліди тому, що заєць ніколи не залишиться на день в тому місці, де харчувався вночі. Слідами зайця треба йти якомога обережніше, не пошкодивши сам малик. Так, може статися так, що хитрий зайчик перехитрить мисливця, і потрібно буде повернутися і по-новому розгадувати слід зайця.

Успіх полювання на снігу залежить від знання мисливця про те, як заєць може заплутувати свої сліди.

1. Заєць петляє, роблячи кола різного розміру;
2. Заєць багато разів повертається своїми ж слідами в початкову точку, заплутуючи не тільки мисливця, а й хижаків;
3. Заєць часто йде слідами своїх побратимів, ускладнюючи і так складне завдання.

Набираючись досвіду мисливець вчиться розгадувати всі хитросплетіння цієї тварини, досить кілька разів вправлятися.

Дивимося на заячу стежку. Спочатку йдуть рівні сліди, без будь-яких зигзагів. Але далі сліди зайця почали перетинатися. Це можуть бути сліди різних зайчиків, а може, і наш почав петляти! Хтось може полінуватися обходити цілком петлю і відразу поверне на нову стежку. Але, найкраще, обійти всю петлю, вдивляючись уважніше, чи не зробив зайчика знижок. Якщо нічого не виявили, можна продовжувати троплення зайця.

Що далі мисливець відходить від місця жування, то уважніше слід бути. Дивитися треба на всі боки, як тільки буде помітна знижка убік, потрібно перейти на неї і далі йти по ній. Після заєць може зробити ще не одну петлю або знижку. Рухатися потрібно якомога обережніше, не зачепивши жодну гілку, майже безшумно.

Мисливець повинен знати, що на день тварина лягає мордою проти вітру (звідки дме вітер). Тому, щоб тварина не вчула мисливця завчасно, треба йти назустріч вітру.

Є ще один аспект – звір часто залягає поряд зі своєю стежкою, щоби вчасно побачити переслідувача. І навіть якщо заячі сліди ведуть вдалину, сам він може бути за кілька метрів від мисливця і спостерігати за ним. І влучивши підходящий момент миттєво втекти.

Ось воно - вдале зимове полювання на зайців!

Мисливець має бути завжди готовий скинути рушницю і зробити постріл. Особливо слід звертати увагу на купи, молоденькі ялинки, звалені дерева – у таких місцях зайці люблять робити норки. Так само часто зайчики влаштовують собі лежання в полі, це виглядає як невеликий горбок снігу, який вирив звірятко.

Заєць може вискочити несподівано. Втікає він не прямою, а зигзагоподібно, часто змінюючи напрям бігу. І з першого пострілу потрапити до нього рідко виходить. Якщо заєць втік, то слідувати за ним немає жодного сенсу. Найкращим варіантомбуде трапляння іншого зайця, а до цього повернутися пізніше, коли той заспокоїться і знову заляже.

Але якщо тварина поранена, то добрати повинен кожен справжній мисливець. І підстрелений заєць далеко не втече, сховавшись неподалік. По кривавому сліду знайти його буде легко.

Для полювання троплення по снігу на зайців використовуйте дріб № 1, 2 або 3.

(дорожня історія у 33 розділах, з епілогом)

1. Вітебський-Головний - Сортувальна

— Розваги, — сказав Капітонич, повертавши ніж і повернувши Веймарну. — Я їх добиваю руками. За шкірник підведу і ось так ось хребці ламаю. Хрусь – і все.

І він показав як. Стиснув пальці лівої руки в кулак, зобразив щось на кшталт голови з шиєю, а ребром правої долоні по шиї легенько рубанув.

Капітонович був чоловік на диво великий і огрядний. Фігура і довгі відвислі вуса робили його схожим на моржа. Долоні розмірами нагадували моржові ласти, а кулак був із диньку-«колгоспницю». Така долоня та мамонту хребці без натуги переламає, вважав Стасик. Він не любив Капітонича.

Веймарн виглядав скривдженою зневагою до своєї обнови. І почав гарячкувати, доводити, що ніж хороший, і справжньої німецької роботи, і не тут куплений... Він, Веймарн, взагалі його не купував, але дарувальник привіз з Пассау, от і тавро — голова вовка — є, і сертифікат вдома лежить з усіма печатками.

Стасик не став розчаровувати професора і говорити, що придивлявся до такого самого мисливському ножуу збройному на Апрашці. І голову вовка оглянув, і з сертифікатом ознайомився... Стасик розумів німецьку після школи з п'ятого на десяте, але все ж таки зрозумів: зроблений ніж хоч і під наглядом власників бренду, та не в Німеччині, а руками формозьких китайців... Знайомець професора міг і не збрехати, де купив ножа: ніщо не заважає продавати в Пассау клинки, спрацьовані за тридев'ять земель.

Сам Веймарн мовою історичної батьківщини не мав. За три століття життя в Росії Веймарни обрусіли настільки, що з німецької залишилося у них лише прізвище, та й те сто років тому змінилося: з початком німецької війни, коли Петербург обернувся Петроградом, предки Івана Івановича піддалися загальному патріотичному пориву і відкинули приставку «фон» . Петроград, зрештою, став знову Петербургом, але фон Веймарни так і залишилися Веймарнами...

— Все одно — пустощі, — байдуже відповів Капітонич на гарячу промову професора. — Заєць не кабан, нема чого об нього ніж бруднити. А якщо за руки свої хірургічні побоюєшся, то прикладом спрацюй, і вся недовга.

2. Сортувальна - Проспект Героїв

Проїхали Сортування, нових пасажирів у вагоні не побільшало.

Електричка була не остання, за нею з вокзалу відходили ще дві, але на Павлівській розвилці ті йшли на інші гілки. Тож можна сказати, що остання.

У вагоні поки що знаходилася лише їхня компанія, але Стасик знав: у Купчино, де метро, ​​можливо, підсядуть ще кілька людей. Але, мабуть, незабаром зійдуть — пасажири, що їдуть далеко, всі збираються в передніх вагонах: платформи на далеких маленьких станціях короткі, на чотири вагони, іноді на шість. Їхня ж компанія влаштувалася в самому кінці складу: тамбур за спиною був останнім по ходу поїзда.

3. Проспект Героїв - Струмки

Їздити на полювання саме в такому числі — давня традиція, і якщо інші традиції в їхній компанії іноді, як виняток, одноразово порушувалися, то ця — ніколи.

Непорушне правило дотримувалося вже не перше десятиліття. І навіть не перше століття, ось так...

Традицію привіз здалеку один із перших фон Веймарнов і впровадив на російський ґрунт у своєму маєтку під Ямбургом. Нічого сакрального цифра «п'ять» не містила: саме стільки людей вміщали мисливські сани-розвальні фон Веймарна, — четверо сідоків та кучерів.

Їзда на санях давно пішла в історію, та й місце проведення полювання неодноразово змінювалося, але полювали лише вп'ятьох, і ніяк інакше. Якщо хтось не міг взяти участь: захворівши, наприклад, або виїхавши по терміновій справі, виїзд відкладався до його виправлення чи повернення.

Якщо мисливець вибував назовсім — через серйозну хворобу, або старість, або смерть — до нього, або ж на його поминки, приходили всі четверо і справляли ритуал прощання... Після чого вибув назавжди зникав з їхнього життя.

А компанію поповнював один із кандидатів, які чекали своєї черги. Так тут опинився Стасик майже два роки тому. Вірність традиціям, пронесена крізь війни та всі катаклізми, що стрясали країну, дуже подобалася Стасіку. І подобалася б ще сильніше, якби не Капітонич...

4. Струмки - Купчино

Капітонович був неформальним головою компанії мисливців та головним зберігачем традицій. Він не мав абсолютної влади і не міг нав'язати рішення, противне волі більшості. Але мав право вето: якщо казав ні, значить ні, не обговорюється.

Коли Капітонович покине компанію (Стасик дуже сподівався, що радісна подіяна довгі роки не відкладеться), зберігачем традицій стане Іван Іванович Веймарн. За віком належало б Валентину Арнольдовичу, але той заздалегідь відмовився: мовляв, здоров'я вже не те, і він думає про завершення мисливської кар'єри... Тож він пас, і черга переходить до наступного.

Та й то сказати, Веймарн краще годиться на роль голови колективу: аристократ, блакитна кров, біла кістка і таке інше...

Тільки вони двоє, Веймарн і Капітонич, були прямими нащадками перших мисливців. Точніше, Стасик підозрював, що предок Капітонича був кучером, що вивозив мисливців-дворян на заячу стрілянину... Яка вже тут блакитна кров, навіть смішно. Нащадковий бидло.

Дуже шкода, що Веймарн стане останнім представником свого славного прізвища у їхніх лавах. Син у нього є, але... Але там якась каламутна історія, Стасику її до ладу ніхто не розповідав, чув лише обмовки та натяки: чи то син з дитинства ненавидить полювання, чи щось ще...

Прикро, до сліз прикро, людина на прізвище Веймарн серед п'ятьох мисливців — сама по собі жива традиція... Може, ще одумається недолугий син... Або раптом професор заведе собі пізню дитину, їй у районі півтинника, але на вигляд ще ого- го, може й зробити з якоюсь молоденькою аспіранткою.

5. Купчино - Ольгіно

Стасик вгадав — у Купчино й справді увійшли кілька пасажирів, чоловік шість чи сім, але розсілися оддалік, розмови не заважаючи.

А впритул до мисливців не підсісти: уп'ятьох займали весь шестимісний відсік електрички, поклажі вистачало. Ще одна традиція наказувала: їдеш на полювання на день, бери запаси на тиждень. Дотримувалися, і брали не лише продукти, а й намети, і спальники, — одного разу старе мудре правило врятувало, коли сталася найсильніша завірюха, ніякими прогнозами не передбачена: розбили табір і більше доби перечікували негоду.

Після Купчино електричка підринула під КАД, і незабаром за вікном замиготіли поля, вкриті снігом і залиті місячним світлом. Серце Стасіка забилося сильніше в передчутті першої сезону зимового полювання.

Веймарн, навпаки, завів про полювання минулої, осінньої:

— Я все ж, панове, більше за зайцями чорною стежкою ходити люблю... Здавалося б, і видобуток восени мізерна, і шубки у зайців по зимі набагато кращі й у цінності з осіннім заячим нарядом незрівнянні, але все ж таки мені чорнотроп миліший. Повітря як кришталь, грибами пахне, журавлі у висоті курликають, і взагалі суцільний Левітан навколо... Взимку не те.

— Взимку не те, — ніби погодився Капітонич, але лише для того, щоб одразу видати порцію бидлячої критики. — Взимку ти все сам робиш, усе своїми ручками-ніжками, часником зайця береш. А восени? Його тобі собаки й унюхають, і заженуть, і під постріл виставлять — тільки спуск смикнути й лишається. Січеш, у чому різниця? Отож. А Левітаном твоїм я б підтерся, та полотна у нього жорсткі. Не за Левітаном на полювання їздимо.

Стасику теж більше подобалося осіннє полювання, хоч і з іншої причини: туди вони виїжджали своїм транспортом, і можна було підгадати так, щоб опинитися в різних машинах з Капітоничем.

На жаль, ідеальне для зимового полювання місце знаходиться в такій бездорожній глушині, що не тільки «мановар» Стасика не пройде, а й щодо «гарпії» Веймарна великі сумніви є. Вони, напевно, могли б у складчину придбати якийсь спеціалізований колісний всюдихід, але... Але знову ж таки традиція, закладена ще в ті часи, коли мисливці про всюдиходи і мріяти не могли: узимку — потягом.

— А мені барабаном: чорна стежка, біла... — несподівано заявив Гоша. — Я просто любити стріляти. Ну і печінку кабанячу люблю, над вугіллям запечену.

Гоша, сорокарічний слюсар із «Балтмета», був рідко мовчазний. І що б він не сказав сам, не спитав, виходило завжди несподівано. А стріляти він не тільки любив, а й умів неабияк. За результатами йшов другим після Капітонича, той був поза конкуренцією.

Іван Іванович подивився на Гошу довгим поглядом, і при бажанні у погляді легко читалася думка: та хіба ж тільки в стрільбі та в гарячій ароматній печінці вся краса і поезія полювання? Так, два її фінальні акорди гарні, суперечки немає, — але хіба це привід, щоб пропускати повз вуха всю симфонію?

Веймарн навіть відкрив рота і сказав щось, напевно співчуваючи Гоші, засуджувати він нікого не любив, але слова професора перекрив гучний мертвий голос з динаміка, який розповів, що електричка прибуває до станції Ольгіно і виходити належить з лівого боку.

Повторювати Іван Іванович не став і Гоша залишився без своєї порції співчуття. Та й не потребував її, напевно.

6. Ольгіно - 21-й кілометр

Наступну зупинку, втім, недовгу, проїхали в мовчанні. Немов Гоша безглуздою реплікою поламав всю розмову. Насправді було не так. Надто мало в них було тем для розмови, надто різні люди, нічим, крім полювання, не пов'язані. А вже про мисливські справи за багато спільних виїздів говорено-переговорено, по третьому колу повторюються... Лише Стасіку, з його недовгим досвідом спільних полювань, було багато в новинку. Але й він голос не подавав, побоюючись привернути увагу Капітонича. Людина-морж із закритим ротом довго не просидить, швидко почне шукати, до кого б докопатися.

7. 21-й кілометр - Марієнталь

Докопав Капітонич до Валентина Арнольдовича. Раптом помітив, що той з самого вокзалу не промовив жодного слова й обличчя похмуріше за хмару. Негайно спитав: що трапилося з люб'язним колегою? І тут же, не даючи відповісти, припустив: а чи не зраджує Валюша дружина?

Судячи з кривої усмішки Гоші і губам професора, що щільно стиснулися, вони з дружиною Валентина Арнольдовича зустрічалися, і якщо не оцінили жарт, то хоча б зрозуміли.

Стасик цій гідній дамі не був представлений і дивився на Валентина Арнольдовича зі слабкою надією: раптом Капітонич наступив на таку хвору мозоль, що зараз отримає по зубах?

На жаль, не отримав...

Валентин Арнольдович лише похмурнів ще більше і ні слова не промовив у відповідь.

Капітонович не вгавав: треба, неодмінно треба Валентину Арнольдичу завести собі плакат з здалеку помітним написом «Я НЕ ЛОСЬ!!!»

І прив'язувати той плакат до рогів. Щоб уникнути. А то на полюванні всяке трапляється...

Валентин Арнольдович мовчав.

Капітонич продовжував витончуватися в дотепності. Але відповіді так і не почув. Ніхто інший тему теж став розвивати. І помалу запас жартів гумору вичерпався.

А зі Стасіком раптом сталося осяяння...

8. Маріенталь - Курорт

Зі Стасиком сталося осяяння. Поштовх до нього дав Капітонович, сам про це не здогадуючись. Мабуть, Капітонич вважав усе щойно сказане невинними дружніми підколками... Але ненароком висловив серйозну і слушну думку. Трапляється таке. Навіть годинник, що стоїть, двічі на добу показує правильний час. Навіть у бидячому словесному проносі може блиснути дорогоцінне зерно істини...

Стасик не погребував зерно підняти і відтерти від коричневої липкої субстанції. І тепер розглядав його так і сяк, втративши інтерес до подальшої розмови, взагалі її не чуючи.

Він крутив підібрану думку, і та, як самоцвіт, поблискувала своїми гранями.

На полюванні всяке трапляється...

Трапляється на полюванні...

На полюванні трапляється...

У них поки що — за той час, що Стасик їздить з компанією, — нічого неприємного не траплялося. Поки не траплялося... Але ж хтось сказав, Стасик не пам'ятав, хто: все погане, що може статися, неодмінно колись станеться...

І він виклав поруч із знайденим у лайні самоцвітом другий, уже особисто огранований.

З кимось із них на полюванні станеться погане... Нещасний випадок, називаючи речі своїми іменами. Рано чи пізно з кимось станеться. Закон великих чисел набирає чинності: чим довше мисливець їздить на полювання, тим вища у нього ймовірність розслабитися, знехтувати правилами безпеки — і потрапити під заряд картечі, наприклад. Звичайна справа, особливо п'янка.

Конструкції з двох самоцвітів (та що там самоцвітів... діамантів!) явно не вистачало завершеності... Бракувало третього, сполучного елемента.

Стасик знайшов його легко, фінальний висновок прямо випливав з попередніх.

Що означає «з кимось станеться»? Хто тут найдовше їздить на полювання? Капітонич. Хто примудряється нализатися не те, що до завершальних посиденьок біля вогнища — але навіть до початку стрілянини? Знову ж таки Капітонович. Влучно стріляти це йому якимось дивом не заважає, але не про те. Виходить, що Капітонович у групі ризику. Підвищеного ризику, позамежного. І якщо щось станеться, то неодмінно з ним...

Три думки-діаманта кинулися одна до одної і злилися у величезний і блискучий Кохінур.

Стасик небезпечно озирнувся на всі боки: чи не побачив хто блиск скарбу?

8. Курорт - Велике Кузьміне

Поки Стасик розбирався з біжутерією у своєму мозку, розмову знову зів'яв, та й був він не розмовою — знущальним монологом Капітонича.

Після довгої паузи, вже на під'їзді до Кузьміно, Веймарн поклав руку на плече Валентину Арнольдовичу, запитав тихо й співчутливо:

- Суглоби?

І виявилося: одне по-доброму сказане слово здатне зробити більше, ніж усі потоки липкого і коричневого... Валентина Арнольдовича прорвало: так, так, суглоби, чорт би їх узяв, у нього єдина проблема, вірніше дві єдині проблеми — одна в лівому коліні, інша в правому...

9. Велике Кузьмино - Сарська Миза

Про проблему Валентина Арнольдовича вони давно знали. Коли Стасік став повноправним мисливцем, проблема вже стояла в повний зріст. А ось Валентин Арнольдович уже тоді вставав насилу — якось безглуздо піднімався зі стільця, широко розсунувши ноги, — інакше, підводячись звичайним манером, у колінних суглобах лунав хрускіт, чутний навіть збоку, і, за словами мученика, дуже болючий.

Проте, за рівним місцем, хвороба пересуватися не заважала, — і не тільки ходити, але навіть бігати, і лише при спуску сходами виникали легкі хворобливі відчуття.

Минулої весни недуга різко загострилася. Стасик не пам'ятав його точну назву, якийсь там-артроз, але якщо пояснювати на пальцях, то хрящ у суглобах зійшов і став тонким, як папір. Тоді Віталій Арнольдович і заговорив про завершення мисливської кар'єри.

Але лікарі поставили бідолаху на ноги: курс пігулок, курс ін'єкцій у суглоби, — і по чорнотропі він полював нарівні з усіма, хоч і видно було, що пересувається не як у давнину, а з обережністю.

Арнольдич розповів: тепер, у міжсезоння, що тривало, йому знову поганіло... І цей виїзд для нього останній, їде на уколах. Жаль розлучатися, стільки років разом, але...

Лікарі обіцяють операцію та нові хрящі, штучні, із тефлону. Але він насамперед запитав лікарів про полювання, і отримав категоричну відповідь: забудь. Ходити після операції будеш, от і ходи, радуйся. Тротуарами ходи, на бездоріжжя не звертай.

Тут усі дружно подивились на Івана Івановича. А на кого ж ще дивитися при таких звістках, як не на знаменитого ортохірурга та травматолога?

Веймарн промовчав. Мабуть, лікарі не збрехали.

Але це означає... Це означає, що у їхній п'ятірці з'явиться новачок.

Капітонич здивований не виглядав. Значить, усе знав і, знаючи, знущався. Гніда...

Гніда негайно підтвердила здогади Стасіка: так, новачок з'явиться, і дуже скоро, не пропадати сезону. Є в нього дозрілий кандидат. Чудовий хлопець, стріляти вміє...

Остання фраза Капітонича пролунала незакінчено, обірвано... Наче хотів сказати «вміє, на відміну від декого», але не сказав, передумав. Проте на Стасіка глянув цілком виразно: мовляв, про твої мисливські здобутки ще поговоримо, все попереду.

Стасик зрозумів: надія, що майнула в нього, що з'явиться новий об'єкт для знущань, — безпідставна. Капітонович приведе свою людину, а посада хлопчика для биття залишиться за Стасіком.

Валентина Арнольдовича тепер було вже не заткнути... Скаржився, що не зможе прожити неохоче, зачахне від туги. Говорив, що буде іноді — потихеньку, полегонечку — ходити стріляти зайців із засідки на краю капустяного поля: якщо вдало вибрати місце, парочку за ніч укласти можна.

Усі ввічливо погоджувалися. І всі розуміли: втішає себе, засідка — не те, адреналіновий сплеск зовсім короткий: побачив зайця, вистрілив, та й годі. Кілька секунд за довгі години очікування. Зате суглоби не напружуються, що так, так.

10. Сарська Миза - Павлівське

За розмовою про біди Валентина Арнольдовича та про прийдешнє оновлення рядів навіть не помітили, як проїхали Сарську Мизу. Стасик точно не помітив — глянув у вікно, а там уже Павлівське... Наче телепортувалися.

11. Павлівське — Спасівка

Павлівське - станція особлива. Після неї Веймарну слід було вимовити ритуальну фразу, і він її вимовив. Фраза була простою:

— А чи не час нам трохи зігрітися?

Пити до Павловського не варто — у вагон несподівано могло зайти вбрання міських поліцейських, з усіма наслідками. У Павловському вбрання сходило з електрички, тут закінчувалася їхня зона відповідальності (заодно зійшли і двоє останніх пасажирів, з тих, хто сів у Купчино).

Сьогодні ритуал припав дивовижно до часу і розсіяв сумні думки Валентина Арнольдовича... Або не розсіяв, але хоча б закруглив спроби інших втішити колегу.

З професорського рюкзака з'явилася пляшка бренді «Санта-Клер» та крихітні чарки-наперстки, потім пакет із закускою.

Стасик знав — виключно з розповідей, зрозуміло, та й розповідали йому з чужих слів — що колись у їхній компанії випивали перед стріляниною півштоф коньяка шустівського, що було на п'ятьох ідеальною кількістю. І дух здіймало, і стрільбі нітрохи не заважало...

Потім, коли коньячно-горілчана імперія братів Шустових наказала довго жити, а інші виробники перевели свою тару на метричну систему, намітилася проблема: пляшки ємністю нуль п'ять літри — обмаль, нуль сімдесят п'ять — забагато, а везти з собою почату пляшку — такою ж мовою як і не розпити її до дна.

Після довгих проб і експериментів зупинилися на «сантаклерівці», як по-бидлячому кликав її Капітонович. Англійська пінта з допустимою похибкою відповідала півштофу: на п'ятьох якраз по чотири наперстки кожному. А якість напою задовольняла запити Веймарна, інші могли б обійтися і чим простіше.

Розливав, зрозуміло, професор — кому ще довірити: рука не здригнеться, і дози відміряє з точністю до міліграма. Натренувався зі скальпелем.

Капітонич сказав, що й мав сказати:

— Ну, здригнулися!

І вони негайно випили.

Після першої не закушували традиція. А Капітонич і після наступних доз до закуски не торкався, занюхував коміром, — теж традиція, хоч і не така давня.

12. Спасівка - Спасівка-2

Іван Іванович споруджував багатошаровий бутерброд: скибочку багету, скибочку сиру, скибочку болонської шинки, — без дурнів болонської, з Італії привезеної.

А Стасик милувався професорськими руками — ніби й великі кисті, але здаються витонченими, настільки пропорційними, — жодного порівняння з моржовими ластами Капітонича. Ось вона, блакитна-то кров... Пальці довгі, сильні... скрипалеві-віртуозу під стать. Професор, до речі, на скрипці грав і для любителя дуже непогано.

Але поки що віртуозні пальці відклали убік бутерброд і взялися за пляшку, накапавши по другій.

- За удачу! — сказав Капітонович, випив і знову уткнувся носом у хутряну галявину коміра, надовго, секунд на п'ять-шість.

Організм Капітонича мав незрозумілу для Стасика особливість. Начебто й пив Капітонович нарівні з усіма — а коли добиралися до місця, здавалося, що заковтав утричі більше за інших, як мінімум.

Стасік мав версії, що пояснювали дивина.

Перша: такий метаболізм, пощастило людині, п'яніє з малого, економить і гроші, і ресурси печінки.

Друга: під мисливською курткою схована плоска фляжка, а трубочка виведена у комір — і, нібито занюхуючи, Капітонович додає.

Третя, найреалістичніша: морж-алкоголік п'є напередодні полювання і розвозить його на старі дріжджі.

13. Спасівка-2 - Святокомунарськ.

Після другої належало перекурити.

Курили двоє з п'ятьох, професор дістав масивний портсигар і одягнув Капітонича і Гошу двома цигарками з довгими паперовими мундштуками, ніби навіть самокатанними.

Гоша з Капітоничем пішли в тамбур, а Веймарн, прибираючи портсигар, дістав і швидко засунув Валентину Арнольдовичу щось невелике. Стасику здалося - візитна карткаАле він вдав, що нічого не помітив, що дивиться у вікно.

Традицією їм наказувалося спілкуватися лише на полюванні, і жодних прямих контактів у позамисливському своєму житті вони не повинні мати... Координатором і сполучною ланкою був Капітонич. Стасик порадувався, що за його потурання ці двоє хоч трохи насолять бидломоржу.

14. Святокомунарськ - 69-й кілометр (без зупинки)

Як проскочили 69-й кілометр, Стасик не помітив, та й дивно було помітити у темряві. Там стояла платформа-примара, жодна з електричок біля неї не зупинялася. Жодного ліхтаря, жодного освітленого віконця... Треба спеціально вдивлятися, щоб помітити, як промайне повз темний силует платформи.

Вдивлятися не було коли: добивали пляшку і закуску, під тости «Щоб рука не тремтіла!» і "Ну, щоб не остання!"

Метою їхньої поїздки була така сама платформа-привид. Але там поїзд зупинявся на коротку мить, хоч за розкладом і не мав: вони мали домовленість з машиністом.

15. 69-й кілометр (без зупинки) - Васине

Тепер професору треба було ознайомити їх з якоюсь технічною новинкою в галузі полювання.

Іван Іванович був сильний у теорії: і всю мисливську класику перечитав, і за сучасною періодикою стежив, у тому числі і за англійською. Плюс до того регулярно замовляв та випробував усілякі технічні нововведення.

Не можна сказати, що всі знання сильно допомагали Веймарну, коли справа переходила від теорії до практики. Та й хитромудрі винаходи якось не сприяли успішній стрільбі... За результатами професор ішов на передостанньому місці, випереджаючи лише Стасіка.

Сьогодні він презентував мисливські патрони- Карточні, особливим чином споряджені. Пачка була розкрита, і всі отримали по патрону: і для ілюстрації до оповідання, і щоб могли самі випробувати пізніше.

Стасик зрадів — фірма «Бергель», всесвітньо відомий бренд, у нього на такі боєприпаси просто не вистачало фінансів.

Гільзи по новій моді були виготовлені з прозорого пластику, що дозволяло чудово розглянути всю начинку. Виявилася вона примітною, у патрон послідовно покладена дрібна картеч трьох видів: звичайна кругла, кубічна і зроблена у вигляді сочевиці.

Професор пояснив: усі знають, як часом трапляється, — готуєшся стріляти на пристойній дистанції, а заєць несподівано вискочить мало не під ноги, міняти патрони в рушницю ніколи, доводиться стріляти тими, що у стволах. Заряд летить щільним конусом свинцю — або проходить повз, або, потрапивши, псує дичину, буквально роздираючи на шматки.

З таким патроном конфузу не станеться. Кругла картеч летить як завжди, квадратна за рахунок своєї форми сильніше відхиляється в сторони, а плоскі «чечевічки» ще сильніше. Сніп свинцю розсіюється рівномірно – потрапити легше та зіпсувати видобуток немає ризику.

Капітоновича нові патрони, на відміну від професорського ножа, зацікавили. Оглянув прискіпливо і пояснення слухав уважно. І визнав уголос: корисна вигадка, на відміну багатьох інших. Але подарований патрон собі не залишив, стріляв Капітонович лише власноруч спорядженими боєприпасами.

Всі запевнення професора, що в людини похибки у визначенні навішування пороху і дробу завжди будуть вищими, ніж у верстата, керованого електронікою, Капітонович пропускав повз вуха. Свої надійніші, і все тут. І йди сперечайся з ним, коли настрілює кожен сезон найбільше...

Капітонович одразу ж передарував патрон Стасіку. З найгіршою посмішкою вручив.

І Стасик зрозумів: зараз почнеться...

16. Васіно - Володимирська

І справді, почалося. Повторювався в іншому ізводі знущальний монолог, що пролунав на адресу Валентина Арнольдовича, тільки тепер адресатом став Стасік.

Для розминки Капітонич невинним тоном припустив, що вже з таким патроном Стасик зуміє нарешті відзначитися. Припущення негайно було ним же й спростовано: ні, не відзначиться, куди йому. Хіба що прикупити зайця надувного, гумового, і, обрядивши в справжню шубку, покласти під кущик... Тоді шанси з'являться.

І пішло...

І поїхало...

І помчало...

На Арнольдичі бидломорж лише розминався. Справжнє цунамі дотепності накотило зараз.

Стасик відчував, що обличчя його багряніє, але стискав губи щільно, як устриця стулки. Знав — варто заперечити хоч словом, і дістанеться значно більше.

Він опустив погляд, дивлячись на свої пальці, що стискали патрон із прозорою гільзою. І терпляче чекав, коли словесна розправа завершиться.

17. Володимирська - Медок

Найприкріше, що наїзди Капітонича, хоч і неймовірно хамські за формою, по суті були вірними. Стасик досі, за два осінні сезони та один зимовий, так і не взяв жодного зайця.

Він не міг зрозуміти, в чому річ. Начебто й стріляти траплялося з вірних положень, а результати на стрільбищі Стасик показував непогані. А на полюванні ніби хтось невидимий і безтілесний ствол рушниці трохи відводив убік... Ба-бах! - І повз. І щоразу повз. Що за напасти...

Його трофеї — трофеї, що не відбулися, — добирали потім інші. І, напевно, мали повне право на критику... Але лише поганий морж використав своє право на повну котушку і в самій знущальній формі.

Іноді Стасік підозрював: причина невдач приховується в його підсвідомості. Підсвідомо він шкодує дичину. Свідомість привчилася не звертати уваги на жалібні передсмертні крики зайців та на іншу їхню білість і пухнастість — і пристрасно бажає добитися трофей. У підсвідомості інша думка — і вона м'яка, непомітно відводить руку трохи вбік.

Капітонович продовжував видавати вишукування гумору, часто переходячи на сатиру, а часом і залазячи в гротеск.

Стас вирішив, що треба придумати і провести якийсь аутотренінг... Щоб перед пострілом представляти на місці зайця вислоусу гниду. Недоречна жалість відразу зникне з підсвідомості. Заряд полетить точно в ціль.

18. Медок - Жальникове

Струмінь тягучого словесного лайна не поступалася висотою і натиском Женевському фонтану. І не зникала вже третя перегін.

Стасик хотів би не чути, подумки відключити у Капітонича звук, та не виходило... Тоді він дивився на стиснутий у пальцях патрон і змусив себе думати тільки про нього. Про те, що такі патрони дають не лише неоціненну перевагу при стрільбі на малій дистанції. Є й побічний фактор: у рази зростає ризик зачепити когось із колег картеччиною-«чечевічкою», що летить по найнепередбачуванішій траєкторії... На полюванні всяке трапляється. З такими патронами «будь-яке» траплятиметься частіше. У рази частіше. На порядок. Небезпечне нововведення, непродумане...

Хоча все це умоглядні міркування новачка, а «Бергель» — солідна фірма, і коли досвідчений Веймарн сказав: спробуйте, і досвідчений Капітонович з ним погодився, — випробувати треба неодмінно. Сьогодні ж, не відкладаючи.

19. Жальниково - Щеглиці

І одного разу він був близький до успіху, він навіть зачепив пострілом зайця — чи то підсвідомість задрімала, чи то заряд розлетівся надто широко.

Сталося все під кінець минулого зимового сезону. Він неквапливо і старанно, як вчили, виходжував слід, — а зайчиха, налякана його наближенням, заскочила в іншій стороні. Виламалася з кущиків, де таїлася, піднялася по невисокому косогору і зникла з виду.

Стасик вистрілив у той момент, коли заячий силует чітко намалювався на вершині пагорба. Дистанція була ідеальною. Ні гілок, ні сучків, здатних відхилити свинець, що летить, на лінії вогню не виявилося. Він був упевнений, що не промахнеться. І жалібний заячий крик підтвердив: не промазав.

Він поспішив туди, впевнений, що перший його трофей лежить на зворотному схилі пагорба. І тут же влетів у лощинку, зовсім непомітну, доверху помітну снігом. Ухнув у сніг до пояса, ще за крок — по груди. Лощинка здалася неширокою, Стасик не став вилазити, рушив уперед, напролом. Пробивав, протоптував шлях — матюкаючись і піднявши рушницю над головою. Загалом провозився дуже довго.

Трофей на далекому схилі не лежав. Там валявся лише великий шматок вовни, видертий картеччиною із заячої шубки.

Втім, надія ще залишалася, і чимала. На сліді, що йде, виднілися плями крові, — невеликі, немов у когось із гаманця, що прохудився, випадали монети, чомусь червоні.

Друга картечина потрапила вдалі, і Стасик бадьоро рушив слідом підранку, сподіваючись незабаром добити.

На жаль і ах... Ранка виявилася несерйозною, подряпиною. Розриви між червоними цятками ставали все більшими, а самі вони все менші й блідіші. Потім і зовсім зникли.

Він продовжував уперто йти слідом, на щось ще сподіваючись. Слід навів на рейки і зник, снігу там не було. Він рушив уздовж шляхів, поглядаючи на всі боки, шукаючи слід, що сходить з полотна. Куди йти, праворуч чи ліворуч, Стасик не знав і пішов навмання, з ймовірністю вгадати п'ятдесят на п'ятдесят.

Він знайшов вихід не швидко, але знайшов і рушив по ньому. Але незабаром почув за спиною голос Гоші:

- Гей, гей, паря! Ти свого зайця стежи! За цим я вже другу годину йду!

Він помилився, втратив слід і взяв чужий... А поранену зайчиху дістав Капітонич — та здуру вискочила просто на нього. Стасик знову залишився з ганебною «бубликом».

20. Щеглиці - П'ятиозер'я

Гаразд би він тоді просто пропустив зайчиху... Але навіщось прихопив з собою знайдений шматок вовни, показав іншим. Мовляв, дивіться самі: дуже близький був до успіху, зовсім не пощастило... Краще б не показував. Потім кожен зимовий виїзд отримував наприкінці полювання шматок вовни від Капітонича: тримай, мовляв, додай до колекції.

І зараз, зрозуміло, моржеподібна худоба не забула згадати той злощасний трофей... Стасик тримався стоїчно: наближалося П'ятиозер'я, і ​​там його муки завершаться.

21. П'ятиозер'я - Малий Наволок

Уф-ф-ф-ф-ф... Відмучився. В останній вагон поїзда зайшли контролери, троє, і поліцай із палицею та з «гориничем» у кобурі, — їм на допомогу. Здоровений поліцай, плечистий, — у передніх вагонах публіка їде всяка, часом нетвереза ​​та агресивна.

Контролери щоразу, без винятків, підсідали до П'ятиозер'я. Далі починалися землі занедбані, малонаселені. Селища, що вимирають і вже остаточно вимерли. Станції, де за заведеним порядком поїзди ще зупиняються, але рідко хтось сідає чи виходить, і квиткових кас там, зрозуміло, немає. Каси після Павловського – рідкість, не окупається зарплата касира.

Загалом у передніх вагонах зібралися пасажири, яких слід дообілетити. Дієслово «дообілетити» приводило Стасика в стан, близький до екстазу, але саме так контролери і висловлювалися. І причастя було не гірше: «Гей, хто тут ще недообильнений?» Захоплення, душевне захоплення.

Капітонович при появі контролерів відразу припинив блювати чергову мерзенність. Відійшов з ними на інший кінець вагона, довго говорив про щось — з їхнім старшим він був знайомий накоротко, та й решту знав.

У Малому Наволоку контролери рушили в похід уздовж електрички. Дообіцілювати недообічених.

22. Малий Наволок - Четвертий Піст

Малий Наволок був мертвим місцем. Неосвітлена платформа без станційної будівлі, віддалік темні силуети будинків, досить багато, але лише два віконця світяться.

Проте електрички зупинялися. Живуть тут три з половиною старенькі — раптом одній з них закортить кудись покататися?

Три з половиною – не фігура мови. Капітонович всі околиці їхніх мисливських угідь вивчив скрупульозно, і якось розтлумачив під настрій: три старенькі нормальні, а однієї ноги потягом відрізало, давно, років п'ятнадцять тому, — от і виходить половинка. Сказавши таке, Капітонич погано, як він умів, загукав, трясучи моржовими вусами.

Гаразд хоч після відходу контролерів знущання не відновилося. Настав час розчехлити, зібрати та перевірити зброю. Набагато краще займатися цим у світлому і теплому вагоні, ніж на місці, немає ризику впустити ненароком у кучугуру цівку або стовбури.

Зрозуміло, правила транспортування мисливської зброїкатегорично забороняють такі дії у вагонах електричок, та й у будь-якому громадському транспорті.

Та хто тут стежить за правилами? У місцях диких та безлюдних? Ніхто.

А в них традиція.

23. Четвертий Піст — Пустинька

Стасик укріпив фару «Вепр» під стволами бюксфлінту, вклав патрони, поставив зброю на запобіжник.

Обидві патрони були ті самі — прозорі, з різнорідною картеччю. Капітонич (виглядав він не таким тверезим, як півгодини тому), помітивши таку справу, нічого не сказав, просто загукав. Він гигикав, і тремтіли його моржові вуса-клики, і тряслося моржеве черево, і моржові складки на шиї тряслися теж.

Стасик подумав: цікаво, а от чукчі, чи ескімоси, чи хтось там ще на моржів полює, — куди їх стріляють? Куди ціляться, щоб наповал, мабуть?

Зброя була повністю готова, і Стасик подивився у вікно на станцію Пустинька. Назвою станція відповідала ідеально. Жодного вікна, що світиться, ні зараз, ні в інші поїздки.

Електрички зупинялися, для кого і навіщо, — незрозуміло. Механічний голос оголошував зупинку, двері відчинялися і через певний термін зачинялися. Стасик спочатку часто поглядав на платформу: раптом хтось таки зайде чи вийде? Ніхто. Ніколи.

Здавалося, що селищем прогулялася чума. Або якісь упирі виповзли з боліт і закінчили всіх мешканців. І в мертвому селищі живуть безтілесні привиди його давніх мешканців.

Стасик знав, що все куди прозаїчніше. Землеробством тут ніколи не займалися, сіл не було — ґрунту нікудишні навіть для Нечорнозем'я. У відносно недавні часи почали видобувати торф у місцях низовинних і рубати ліс, де посушіше, виникли селища лісорубів та торфорозробників. Жили там і ті, хто обслуговував працівників лісгоспів та торфопідприємств: хто торгував у магазинчиках, викладав у школах, лікував у здравпунктах тощо. і т.п.

Потім торф'яні пласти вичерпалися. Та й ліс вирубували без розуму — замість стройових ялинових борів тепер ліс дрібнорослий, березово-осиновий, для рубання нецікавий.

Селища почали вмирати і померли. Здоров'яна територія стала пусткою, мертвими землями. Далі цією гілкою, кілометрів за тридцять-сорок, знову з'являються села та оброблені поля.

А тут – безлюдна зона. Для полювання краще не вигадати.

Мета їхньої поїздки — платформа-примара 113-й кілометр — знаходилася в самому центрі морської території.

24. Пустелька - 113-кілометр (без зупинки)

Потяг зменшував хід. Вони п'ятьох уже стояли в тамбурі, напоготові: рюкзаки за спинами, зброя в руках. Десантуватися треба швидко. Електричка тут не стоятиме покладеної хвилини, щойно розсуне двері — тут же знову зрушить, і повний вперед, наздоганяти графік руху.

Двері роз'їхалися убік.

Усі п'ятеро вистрибнули — не на платформу, просто на насип.

28. Полювання

- Зайчиха, молода, - впевнено сказав Веймарн, підсвічуючи слід. — Бери її, Стасику.

Все повторювалося... Все було як тоді. Знов на сліді цятки крові, але тепер, в електричному світлі, здавалися вони не червоними, — чорними. Зайчиха дурнем підвернулася під перший неприцільний постріл — «збудливий», як називав його професор Веймарн, що нахопився у книгах старовинних мисливських термінів.

Стас зрозумів, що йому дають шанс. Вірний шанс. Якщо облажеться зараз — краще самому сказати, що йде з команди мисливців. Чи не чекати ганебного вигнання.

Він рушив слідом. Капітонович наказав дивним звуком, що хмикає-хрюкаючим, моржовий хрін був знову п'яний, аж хитався.

33. Перший заєць

Настав ранок, але лише по годинах, схід навіть не рожевий.

Двічі Стасик знаходив свіжі лежання — підстрелена зайчиха намагалася залягти, але знову піднімалася, побачивши світло фари, що наближалося. Слід описав велике коло і привів до платформи-примари.

Він ступив під платформу, та стояла на високих стовпах, не довелося навіть нагинатися. Посвітив — і відразу побачив зайчиху, що лежала за кілька метрів.

Промахнутися було неможливо, тим паче новими патронами.

Але Стасик зволікав з пострілом, роздивляючись зайчиху. Все було як того разу, кров зі сліду зникла давненько, але тепер Стасик бачив криваву пляму на білій шубці — навіть, швидше, на кожушку, коротенькому, песцовому.

Приклад влип у плече.

Зайчиха жалібно закричала.

Стасик уже чув цей голос і цей крик, коли зайці стояли купкою, приголомшені і нічого не розуміючі: все йшло як завжди в їхньому заячому житті, вони відступали електричкою від контролерів, і відступили в перший вагон, і готувалися до стандартного свого заячого трюку. — обіжджати і вагон, і контроль за платформою, і вже почали трюк виконувати, — а електричка раптом аж зачинила двері і поїхала.

Зайці не розуміли нічого, але перший, «збудливий» постріл Капітонича все їм роз'яснив... Тоді й пролунав голос цієї молоденької зайчихи, що не розминулась із картеччиною.

Палець скам'янів.

Палець застиг на спуску і в жодну не хотів згинатися.

Тіло явно змовилося з підсвідомістю.

Стасик зрозумів, що мисливцем не стати. Вибір простий: або з ганьбою втекти, або від ганьби застрелитися.

Бюксфлінт смикнувся в руках, світлова пляма трохи змістилася, і Стасик з подивом побачив інше: ніякої зайчихи тут немає, він знову сплутав слід, і переплетення тіней під платформою зіграло поганий жарт із зором.

Там лежав Капітонич, який переборщив чи то з потайною фляжкою сьогодні, чи то зі старими дріжджами назавтра, і білу маскувальну куртку Стасик прийняв за короткий песцевий кожушок, а темна плямана ній — блювотина, не кров. Ну а жалібний крик — лише плід схвильованої уяви, наслухався він таких криків.

Помилився, з ким не буває. Трапляються на полюванні помилки, особливо з новачками. Будь-яке на полюванні...

Він потяг спуск, не закінчивши думку і не маючи шансів промахнутися. Але потім, для гарантії, вистрілив із другого ствола.

Епілог

Капітонович додзвонився до Центрального військового госпіталю Страстотерпиці Анастасії насилу, лише з третьої спроби. Господь знає чому, але зв'язок з Нієншанцем того дня виявився дуже поганим. Зрештою додзвонився, але й тут не пощастило, на дзвінок ніхто не відповів, виклик переключився на секретаря.

Лише за півгодини, після довгих пояснень, хто дзвонить та навіщо, і після довгого очікування, на екрані з'явився Веймарн.

Був він не в медичному костюмі, як на те чекав Капітонич, який узяв чомусь на думку, що професор на операції. Веймарн опинився при повному параді, — у шитому золотому мундирі медичних справ надвірного радника, при регаліях: «володіючи» на шиї, а в петлиці Гіппократ другого ступеня, на рукояті шпаги теж бовталося щось нагородне, але Капітонович не розібрав, що, — шпага лише майнула на мить і зникла за краєм екрана.

Веймарн почав було вибачатися: мовляв, прискакав з обкому оберпартайгеноссе з усією своєю камарильєю, тож сам розумієш... Капітонович не дослухав, перебив, побоюючись, що зі зв'язком знову станеться погане. Сказав:

— Івановичу, так уже вийшло, що не тільки Валю замінити треба... Є хтось із кандидатів у тебе на підході?

— Є… — промовив Веймарн так повільно, що стало незрозуміло, як можна так довго тягнути слово з єдиним голосним звуком.

— Ти запроси його до себе та мене винищити. Заїду, сиджу, дивлюся...

- Хто?.. - спитав Веймарн так само неймовірно тягуче.

— Та молодий наш, Стасику... Сьогодні його знайшли.

Капітонович зобразив рукою, наче накидає мотузку на шию, і затягує вузол за вухом, потім прикрив на мить очі і вивалив назовні язик. І пластика, і міміка були у нього напрочуд виразні.

Веймарн мовчав. Губи його кривилися, ніби професор хотів сказати щось матюки, або харкнути в об'єктив далекогляду, але стримувався.

— Шкода, але ж знаєш: після першого зайця трапляється... — сказав Капітонич байдуже. — Щодо похорону та поминок я повідомлю, як стане відомо, але ти запрошуй молодого, не гамайся, сезон у розпалі... І «сантаклерівки» пляшок приготуй, у мене якраз в'ялена зайчетинка достигла... Нехай молодий причаститься.